Л. Костенко робила все можливе, аби прорватися до читача через штучно створену глуху облогу, але марно. У 1963 р. чиновники від літератури не допустили до читача поезії «Зоряний інтеграл», на початку 1970-х така ж доля спіткала збірку «Княжа гора». Довгих шість років поневірявся по видавництвах рукопис історичного роману у віршах «Маруся Чурай», який викликав справжній переполох серед радянських ідеологів. Які тільки недоліки не приписувалися цьому твору, які тільки ярлики не чіплялися на нього в редакційних відписках. Але коли роман у 1979 р. усе-таки побачив світ, недолугість усіх цих звинувачень стала очевидною. 

Про особисте життя письменниці відомо не так багато. Зі своїм першим чоловіком, поляком Єжи-Яном Пахльовським, Ліна Василівна познайомилася під час навчання в Московському літературному інституті. Він носив їй оберемками бузок та читав вірші, чим і підкорив серце поетеси. У них народилася донька Оксана, яка згодом також стала письменницею та літературознавцем. Шлюб протримався недовго – молоді люди не зійшлися характерами.

Водночас кожен митець по-різному бачить себе і своє призначення, Боже обдарування розцінює як щастя чи горе. Ліна Костенко далека від таких крайнощів, бо ж свідомо «вибрала Долю собі сама» і йде за руку зі своєю «рідною сестрою» – поезією. У творчості вона – максималіст: у точності вислову, в глибинності змісту, в готовності повторити кожне сказане слово й підтвердити його власним життям. У віршах, присвячених ролі митця в суспільстві, в художній формі задекларовані високі моральні принципи: відповідальність, самопосвята, самозреченість. Їх і сповідує в житті поетеса:

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила.

Як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Для неї головне – бути почутою, сприйнятою:

Я в людей попрошу тільки віри

В кожне слово, почуте від мене...

Крім уже названих, Ліна Костенко має чимало звань і відзнак. Вона – почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесний доктор Львівського національного університету та Чернівецького національного університету. Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) й Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

Творчість Ліни Костенко знана у світі. 1990 р. у США відбувся Всесвітній конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель». 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив поетесу високою відзнакою – медаллю Святого Володимира. А навесні 2000 р. Л. Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги.

   У листопаді 2013 року УГКЦ нагородила Ліну Костенко третьою щорічною відзнакою імені блаженного священномученика Омеляна Ковча. У 2015 році мала планета Сонячної системи № 290127 отримала назву Лінакостенко.

Почуття любові, можливо, як жодне інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Стільки вже написано творів про кохання, що, здається, всі можливі нюанси любовних почуттів уже зафіксовано в поетичному слові. Але в поезії Ліни Костенко відкриваємо нові неповторні грані цієї теми.

«Її інтимна лірика – це постійний діалог розуму й серця» (Л. Таран).

Насправді тема любові невичерпна, бо незглибинним є духовний світ людини. Лірична героїня інтимної лірики Ліни Костенко – не емансипантка ХХ ст., вона – немовби з позаминулого віку. Для неї кохання – морально й духовно піднесене. Суто фізіологічні мотиви, дуже модні останнім часом в українській (і не тільки поетичній) літературі, – не для неї. Це не старомодність, а глибоке розуміння святості високого почуття.

Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці. Уже багато написано й сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Поезії Л. Костенко з екологічної тематики змушують кожного українця пройнятися тривогою за долю рідної природи. Для поетеси природа – це не просто степ, трава, річка, ліс, сосни, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому людина знаходить красу, спокій, черпає сили. Та маючи цей життєпростір, людина повинна пам’ятати, що не можна по-споживацьки ставитися до природи, слід увесь час дбати про її відновлення, бо й сама людина – її невід’ємна часточка.

У довкіллі все живе своїм неповторним життям, яке ніхто, хоч би тобі й цар природи, не має права перервати. У спілкуванні з травами й деревами, птахами й небом, сонцем і вітром лірична героїня відкритіша й органічніша, ніж у розмові з людьми. Тільки наодинці з природою можна до кінця бути самим собою, нікого не боятися, не лицемірити, не шукати компромісів. І в цьому єднанні з природою людина одухотворює її: «І вся природа схожа на циганку – вродливу, темнооку, напівголу, в червоному намисті з горобини, з горіховими бубнами в руках...».

Для Ліни Костенко Маруся Чурай – не просто вродлива дівчина з її природним бажанням щастя в сімейному житті, кохати й бути коханою. Вона – натура творча, а тому – особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе, наче свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант художника. Йому імпонує її здатність тонко відчувати та шляхетно поводитися навіть у побуті.

У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно переплітає особисте й загальнонародне. Усе в романі не просто відбувається та тлі історичних подій часів Хмельниччини – кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі мужнього батька пояснює багато що в її характері, ставленні до людей і світу.

Починається роман сценою суду, у якій виявляється різне ставлення людей до дівчини. Для одних вона – гордість, душа народу, для інших – убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Вона подумки ставить собі запитання: «Чому Гриць так вчинив?». Але прозріння для неї ще болючіше: «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». Ліна Костенко реалістично змальовує те побутове родинне середовище, яке зробило з Гриця людину з подвійною душею. У гонитві за копійчиною та майном його мати забувала про виховання нормальних людських якостей у сина: порядності, шляхетності, доброти. От і вийшов Гриць таким, як його окреслив Яким Шибилист:

Від того кидавсь берега до того,

любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо,вірувати в Бога

і продавати душу сатані.

Дивлячись на стосунки між батьками, подружнє життя вона трактує як спільність однодумців. Почуття обов’язку й особиста добропорядність для неї – одне. Це те, що віками складалося як основа моралі її народу. Вона ввібрала цю мораль. Уже сам талант Марусі не випадковий. Вона наділена поетичним хистом, щоб сказати всьому світові найважливіше про свій народ, розповісти про його життя й боротьбу за право бути вільним і самостійно вирішувати власну долю.

Роль митця, його завдання – служити народові в його щасті й у тяжкі часи випробувань. Таким чином образ Марусі Чурай набуває особливого значення: легендарна співачка втілює могутній духовний потенціал українського народу, велич і красу його невмирущої душі.